…Пригадую, як заходячи в кабінет, на заняття, мене зустрічали веселі очі та загадкова усмішка Богдана. Я часто приходила раніше, ніж всі інші студенти, тому був час на розмови. Пам'ятаю, він завжди запитував про моє студентське життя, запитував про сьогочасний МІГуС (адже також був випускником цієї програми) та на завершення додавав: "Як там твоя курсова?". Після цього засипав мене порадами, рекомендаціями та списком необхідної літератури, яку я досі всю не опрацювала.

Після цього починалось заняття. Богдан Сольчаник викладав в УКУ курс під назвою "Совєтський Союз як система: суспільство та індивід у 1960-х – 1980-х роках". Його заняття проходили у формі семінару, на котрий студенти готувались на перед. Він завжди задавав багато читати. Це були тексти різними мовами, різних авторів. Це було важко, пам'ятаю, що обурювалась: "Як то можна стільки прочитати на один раз!". Вже по його смерті дізналась, що сам він багато читав з фантастичною швидкістю. Його цікаво було слухати. Він завжди задавав питання з подвійним змістом, таким чином виводячи нас, студентів, на дискусію. Враховував всі точки зору, не виділяв правильної чи не правильної. Він належить до тої генерації  викладачів, які хотіли навчити студентів не тільки читати, але й думати. 

Перед його заняттями я завжди перечитувала базові поняття і теорії з соціології, бо боялась, щоб він мене  не запитав щось  таке, чого я не знала. Мені було соромно, коли я не відповідала на його питання. Проте, він ніколи не сварив за це, він просто усміхався і відповідав замість мене.

У той день, коли Богдана вбили, мало відбутися його заняття вже з іншого предмету, який стосувався трансформаційних інституцій місцевих виборів в Україні. Судячи з опису курсу мав бути цікавим і практичним. Та, на жаль, не судилося… Цей курс пов'язаний з його дисертацією для якої він проводив інтерв'ю. Згадую, як робила транскрипти цих інтерв'ю, на прохання Богдана, як слухала їх з цікавістю. Не встигала їх завершити в домовлені терміни, та не чула докорів, лише усмішку та слова: "Нічого страшного".

Остання наша переписка відбулась за кілька днів до страшної події – вислав мені статті англійською мовою. Не добре володію англійською, Богдан про це знав і дав мені останню  пораду, яку запам'ятаю на все життя: "Хочеш нормальну зарплату після універу – вчи англійську". Тепер щоразу згадую і прокручую в думках всі наші розмови, фрази, слова підтримки і боюсь їх забути. Не хочу забувати…

Після його смерті я переосмислила своє життя, зрозуміла якою реальною і раптовою буває смерть. Життя коротке, тому треба поспішати, треба поспішати жити. Попри весь жаль і сум, я дуже рада, що я була знайома з Богданом. Ті поради, які він мені давав пам'ятатиму все життя. Дякую тобі, Богдане!


Рік потому
Я рідко пишу щось публічно в соц. мережах, а сьогодні чомусь захотілось.

Пам'ятаю, що в ніч на 20 лютого ревно молилась, напевно так як ніколи. Просила в Бога, щоб не продовжувався цей жах, а особливо - щоб більше ніхто не загинув. З вірою та переконанням, що смертей більше не буде лягла спати. А зранку прийшло повідомлення, яке вибило землю з під ніг: на Майдані загинув Богдан Сольчаник. Я плакала так, ніби в мене загинула рідна людина і, водночас, не могла повірити...В той момент, з злістю сказала собі, що Бога немає.

Познайомилась з Богданом на ІІ курсі. Він займався, як і я "радянською людиною" і тому, написала йому з проханням допомогти з літературою. Він допомагав і завжди надсилав корисну інформацію, навіть, коли я не нагадувала. Потім, була його студенткою і на семінарах розбирали ту ж "радянську людину". Пам'ятаю, як перед його парами завжди повторювала якусь соціологічну теорію, мені так соромно було не відповісти на питання, які він ставив і відповідь на які знав краще. Але, навіть, коли мої відповіді були не ахті, він просто усміхався широкою та щирою усмішкою. А ще, я дуже дуже тішилась, коли Богдан похвалив мене і сказав, що моя робота найкраща. Ще він завжди по-доброму дратувався, коли я зверталась до нього на Ви (поза парами).

Я не знала його добре як людину і особистість, але я знала його як крутого фахівця і наставника. Він був іншим, він не був "системною" людиною. Він вже тоді був громадянином тієї України, яку ми намагаємось побудувати.