У жовтні 2004 ми разом з Богданом Сольчаником приїхали до Києва - робити революцію. Всю Помаранчеву були поруч, проводили пікети, марші, блокування. Богдан віддавався справі по повній, а енергія його, здавалося, безконечна. Саме тоді я напевно відчув, що таки старший за нього майже на десять років.

Потім була перемога, яку Богдан сприймав досить скептично. Взагалі мені здавалося, що він трохи перегорів на Помаранчевій революції. Почав потроху відходити від громадського життя, більше занурився у науку. Тут наші шляхи знову перетнулися - я був керівником його наукової роботи, викладав спецкурс, який він слухав в УКУ.

На Євромайдані бачив його лише раз, ще під час студентських протестів. Він був досить скептичний щодо подальшого розвитку подій. Знаю, що він приїжджав до столиці ще кілька разів, але ми більше не перетиналися.

Після "перемир'я" 19 лютого я врешті ночував вдома. Вранці 20 як завжди заліз в нет - чи чого не сталося. Все було спокійно. Аж раптом біля дев'ятої ранку прочитав на ФБ, що почалася стрілянина на Майдані. Поки ми приїхали стрілянина вже вщухла. Її результати побачив вже на Михайлівському - спочатку десятки поранених, а потім з'явилися й вбиті. Саме коли був там отримав дзвінок, що на Майдані серед вбитих впізнали Богдана. Він приїхав до Києва тільки цього ранку. В останнє живим його бачили на Інститутській біля квіткового годинника. Герої не вмирають, але наш обов'язок знати про них все і берегти пам'ять.