Передмова до збірки віршів
Друзі не вмирають… Годі було й сподіватися на те, що коли-небудь вдасться відкрити для себе ці вірші. Нагода ж взяти до рук друковану збірку Богданових поетичних етюдів донедавна б видавалася би ще більш примарною чи майже нереальною. Не те, щоб він конспіративно творив свої тексти чи соромився викриття потаємних думок і дуже особистих переживань. Навпаки, невдавана чуттєвість, провокативна відвертість, прямота в словах і пристрасність у донесенні злегка непричесаних ідей – це завжди зненацька захоплювало у розмовах з Богданом. Він ніколи не ховався від життя в мушлях гамірних аудиторій та онімілих бібліотечних залах, потребуючи їх, як стомлений мандрівник шукає вимушених переправ чи тимчасових притулків, водночас суворо боронив свою самість (передчуваючи, мабуть, що колись, як соціолог, захоплено запізнається з Джоржем Мідом). Скільки пам’ятаю, Богдан вів записник, форма якого повільно еволюціонувала від худорлявого шкільного зошита до чорного Moleskine. Разом з тим, в студентські роки він всіляко уникав конспектів, усвідомлюючи безперспективність дослівного копіювання не першої свіжості монографій (ба, навіть підручників) на слух. Тривіально, записник слугував для ретельної фіксації спонтанних думок, головно своїх власних. Підозрюю, що там вистачало місця і для поезії. За багато років я так ні разу й не гортав його записників. Будь-чиї спроби взяти до рук скреслений чорним чорнилом нотатник наштовхувалися на категоричне: «Для чого тобі? Поклади на місце!». З часом я зрозумів, що це питання мало й цілком практичний вимір. Адже не було ніякої користі в тому, щоб милуватися чиїмось розкуйовдженим почерком, що нагадував середньовічне меровінзьке письмо, без шансів дешифрувати його. Головним же було те, що Богдан писав для себе, а у випадку поезії – і про себе. Це був перевірений спосіб закарбувати на папері мимовільні згустки сумнівів й спалахи емоцій. У віршах Богдан вчився слухати й розуміти себе, якоюсь мірою це уривки його сповіді. Тут немає ніяких пафосних тирад, виправдань, дорікань, звинувачень, закликів, повчань чи розпачу. Але багато самотності, реалізму і життєствердних мрій. У текстах чимало Варшави, вона присутня не буквально, а як близьке відлуння чогось далекого. В поезії відчитується натхнення, яке приносило це місто Богдану. Тут криється намір в символічний спосіб оволодіти міським простором, зробити його своїм власним, лишити сліди хоча б у формі літер. В одній з розмов, яка відбулася під час прогулянки вечірньою столицею Польщі, на питання чи лишився б він тут, Богдан відповів: «Варшава – ідеальне місце для життя, але… мене тут ніхто не чекає». І після короткою паузи, хитро посміхнувшись, додав: «Та й в Україні набагато більше проблем, які потребують вирішення». Підозрюю, Варшава все ж полонила його своєю вдаваною безтурботністю, у порівнянні з національно заклопотаним і політично безпорадним Львовом. Щонайменше Варшава могла б бути для нього місцем для писання віршів. За допомогою поетичних текстів Богдан розвивав особистий діалог, часто повертаючись до хвилюючих тем, надаючи їм продовження чи логічного завершення. Не впевнений, що Богдан був готовий впустити когось стороннього в цю розмову, відкрити навстіж свій блокнот. Хіба по якомусь часі, обережно і вибірково… Схильний до епатажних, але розсудливих і вивірених вчинків, він цілком міг би піти на те, щоб ці вірші так і лишились ніким не прочитані. Так, як він раптово знищив свій профіль у Facebook, маючи кілька сотень віртуальних друзів і шлейф повідомлень. Це сталося тоді, коли, здавалося б, Facebook цілком виправдовував своє існування. Через соцмережу Богдан швидко організував помітну акцію під Львівським обласним управлінням міліції з вимогою покарати міліціонерів-ґвалтівників із Врадіївки. Ефект, звісно, був очікуваний: протест ознакував собою шматок міського ландшафту й медійного простору, не більше. Богдан, як ніхто, усвідомлював це. «Ти ж розумієш, розраховувати на зміни, можна лише за умови створення сильної організації. Якщо ми почнемо сьогодні, то за десять років з нами (громадянами) будуть рахуватися», – сказав він через кілька днів після акції. Facebook не надавався для творення міцних організацій. Крім того він забирав забагато часу і викликав залежність, так само, як і написання віршів. Delete. Богдан просто перегорнув чергову сторінку. Зрештою зберігши наснагу до подальшої поетичної праці, Богдан, ясна річ, перевершив би майстерністю і масштабом свої юнацькі літературні проби. І тоді світ побачили б зовсім інші вірші, з відмінною тональністю, сюжетами та адресатами. Гадаю серед його поезій обов’язково знайшовся би вірш про Рим. Якось він сказав мені: «Якщо ти хоча б раз не побачив Риму, можеш вважати, що ти нічого взагалі не бачив». Виразно уявляю, як Богдан у колі друзів в напівтемній львівській квартирі декламує свою римську поезію, точно витримуючи паузи і виразно розставляючи потрібні наголоси. На фоні ллється якась неіталійська музика (не здивуюся, якщо б це були близькі йому магічні композиції Pink Floyd), повітря насичене легким запахом цигарок і чогось міцнішого за вино. Рівночасно шкодую, що не довелося чути як Богдан декламує Шевченків «Кобзар», який він ледь не весь знав напам’ять. Десь на другому курсі його зацікавив примірник «Кобзаря» 1983 року, який видала «Радянська школа» - при своїх шести сотнях сторінок книга легко лежала у руці і була видрукувана на доброму папері. Богдан довго не повертав книжку, що було на нього не схоже. А потім якось збентежено, неохоче зізнаючись, сказав: «Лиш мені книжку. З неї добре вчити вірші». У Богдана була добре тренована пам'ять, що віддавна було відомо мабуть усім студентам історичного факультету нашого курсу. Для мене ж це означало насамперед те, що я міг безпечно і навіть легковажно ставитися до запам’ятовування подробиць усіх пригод та історій, які з нами траплялися. Богданова пам'ять (не те, що нотатник) ніколи не зраджувала. Але, де вона тепер? Хіба в його текстах, які не відтворюють і мізерної долі того, про що він мав розповісти. Розповісти так, як ніколи не вдасться нам. Пізно ввечері 18 лютого на мобільному висвітилося «Богдан Сольчаник». Я підняв слухавку, і Богдан поспішно, збудженим голосом почав переповідати сюрреалістичні сюжети, які розгортаються перед ним біля управління міліції: довкола потрощеного приміщення бігають безликі підлітки з коктейлями Молотова, на асфальті палають розкидані документи, з розбитого вікна вивалився сейф і люди жадібно збирають бутафорські гривні, що притрусили землю. Так починалася «ніч гніву» у Львові. Я б міг сприйняти це як напівправду, навіть твердо знаючи, що слухаю людину не схильну до фантазій і перебільшень. Але Богдана видавав голос – в слухавці вібрували спантеличеність і здивування. Жодної тривоги не було в тому голосі в далекому 2004 році, коли він протягом чотирьох осінньо-зимових місяців з рупором в руках збирав багатолюдні колони студентів на київських вулицях. Не було там тривоги й 23 січня 2014 року, коли він спокійно завів розлючений, беззбройний і дезорієнтований натовп в приміщення обласної адміністрації – вже з іншим рупором. А зараз він був збентежений. Серед ночі він зателефонував вдруге, коли був біля приміщення СБУ, і сказав, що це виглядає як контрольований хаос, а не стихійна акція, якщо це не зупинити, постраждають невинні люди. Роздумуючи в голос, додав: «Дзвони знайомим громадським активістам, це треба припиняти». Ця історія не мала прямого продовження і була лише випадковою ланкою в ланцюзі подій, що закінчилися 20 лютого в 9:08. По обіді 19 лютого ми зустрілися в приміщені громадської організації в центрі Львова. Випили кави, майже не говорили. Всі мали гнітючий настрій, візуальним вираженням якого був охоплений полум’ям і густим димом почорнілий Будинок профспілок в Києві. На якийсь час забулися в інтернеті, нервово спостерігаючи за стрімами з Майдану і метушливо споживаючи тривожні повідомленні в соцмережах про підготовку нового штурму. В повітрі витало слово «війна», але за старою звичкою ми вели мову про революцію. Хоч і не називали вже її ненасильницькою. Богдан відсунувся від комп’ютера і ніби між іншим, дивлячись поперед себе, сказав: «Я їду на Майдан». Знову тиша, всі вдали, що не почули. Далі: «Ти ж розумієш, що тебе можуть вбити?». «Не перебільшуйте, ймовірність дуже мала», - з ледь помітною посмішкою відповів Богдан. І навздогін, з питальною інтонацією додав: «Зрештою, це не найгірша смерть?». Усі сприйняли це за сміливий жарт. Ближче до вечора, Богдан одягнувшись і збирався йти додому, щоб спакувати речі та вночі їхати до Києва. Прощалися як завжди – без поспіху та манірності. За звичкою, обмінялися міцним потиском рук, затримавшись в рукостисканні на якусь секунду довше. Якось близько і виразно це запам’ятав. З напівпрочинених дверей Богдан кинув на мене останній загадково усміхнений і трохи співчутливий погляд. Не роздумуючи, я відповів: «Скоро зустрінемося!», замість підбадьорливого «Бувай!». Він тихо зачинив двері. Близько одинадцятої години ранку 20 лютого на мобільний прийшла смс і одночасно роздався дзвінок з однією фразою: «Богдана Сольчаника вбили…». Я ж вірив, що задзвонить телефон, на якому висвітиться його ім’я, і Богдан втомленим голосом скаже щось на кшталт: «Сашка, тут війна! Ці уроди тупо вбили людей. Це вже все, це кінець? Ти розумієш? Вони стріляли зряче, в беззбройних. Яка координація? Ми були самі, на передовій. Ніхто нічого не знає. Майдан не пішов за нами. Зі мною все нормально…». Натомість, сьогодні він заговорив до мене рядками своєї поезії: Прокидайся на світанку, гаси багаття і збирайся в дорогу Сонце вже встало – ти не будеш один. Серед тих, хто одного разу вирішив йти Ти місток – бо за тобою йтимуть ті, які ще сплять на грудях жінки. Йди і вір, що хоча б одному з мільйона допоможе твій слід Коли його покличе небокрай. Богдан живий! Богдан живе в кожному вірші цієї збірки, в кожній виплеканій ним фразі, перечитаній і промовленій кимось в голос. Живе в історіях, які ми пам’ятаємо і які він не встиг оповісти. Живе в своїх незавершених планах і недомріяних мріях. Живе просто тому, що ми не даємо йому померти, вдруге. Олександр Неберикут, Львів